ВітаюВас, Гость | Група "Гости"                                             |                                                            Головна  | Вхід | Вихід
Стежинки дитинства
Стежинками казок
Міні-чат
На Вашу думку
Яка форма спілкування з учителем для Вас найбільш зручна?
Всього відповідей: 17
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0



Сьогодні на сайті

Матеріали для перегляду

Головна » Статті » Ми і наші діти » Психологія відносин

Місія школи. Роздуми

Дорослі сподіваються, що школа обов’язково повинна сформувати слухняну дитину. Чому надії на школу, а не на сімейний чи загальносуспільний уклад? Адже ніхто ж не навчає дитину розмовляти, ходити, їсти, мити руки, одягатись тощо у спеціальних закладах. Чому дорослі не подумають навпаки: «Треба своїм прикладом привчати дитину бути дисциплінованою та відповідальною, щоб її радо сприймала школа»? Адже є багато таких потрібних, але складних наукових речей, яких вдома не навчиш. Відповідь відома — у дорослих слухняність не є чеснотою. Дорослі не збираються жити, як слухняні овечки. Лише за непереборних обставин вдягається «овеча шкура», а так — чим більший вітер вольності, тим більші ми герої. У сімейному колі діти щовечора чують, якими сьогодні бунтарями були на роботі / в магазині / у транспорті / тощо їхні батьки. ККД спонукання школярів до слухняності є настільки низьким, що нічого спільного з суспільною місією школи не має. Не на те ми витрачаємо сили та гроші. Справжня вихованість дитини та дорослого не зі слухняності виростає. 

Пострадянський стиль управління не здатний стримувати себе, щоб не перенасичувати базовий шкільний рівень суєтними бюрократичними заходами та паперовою круговертю, чим тільки підігріває агресивності самих вчителів. Від навали бюрократичних «треба» вони не встигають ні спокійно навчати, ні папери плодити, ні хоч якось перепочити. Відтак їхня знервованість та напруженість мимовільно передається учням. 

У той же час проблема поганої поведінки школярів — не в учнях чи вчителях як таких. Природа людини така, що її свободу волі паралельно супроводжує певний внутрішній «запас» агресивності. Тому-то не треба поспішати з висновками як щодо учня, так і щодо самого себе. Краще пам'ятати про природне «бісеня», щоб знати, чим краще зайняти його природні «потреби». Вчителю важливо мати про запас набір варіантів каналізації агресивної вітальної енергії учнів у чемну та суспільно прийнятну форму.

Приклади? Доречною, наприклад, може бути роздача класу папірців з текстом завдання не самим вчителем, а найбільш внутрішньо «розігрітими» учнями. Першою ознакою професіоналізму вчителя є здатність зробити своїми помічниками найбільш непосидячих. Саме їх треба прохати закрити/відкрити вікно, щось принести чи подати, комусь щось передати тощо. Іншими словами, краще всього зробити їх продуктивною частиною свого життя, а не насищати власною опікою їхнє. Якщо такий учень щось реально вкладає у свого вчителя, йому допомогаючи, то псувати свій вклад він не стане. Більш спокійні та врівноважені учні, маючи весь час перед очима подібні дійства, подумки роблять теж саме — їм досить і цього внутрішнього поруху.
Задля успішного навчання та виховання школярів потрібна дійова внутрішня мотивація до навчання як учнів, так і їхніх вчителів. 

Діти очікують, що школа кожного буде залучати до різної діяльності, а не змушуватиме нерухомо спостерігати за діяльністю інших. Тим більш прикро, якщо діючою особою стає переважно вчитель, а учні як статисти лишаються глядачами в «театрі одного актора». Якщо армійське «рассказ, показ и тренировка» завжди ставить акцент на останнє, то в нашій школі він до сих пір залишається на перших двох позиціях, бо для останнього ми придумали домашні завдання. До речі, такого довгого робочого дня, як навчальний день старшокласника, не мають ні студенти університетів, ні батьки старшокласників, котрі йдуть з роботи додому без домашніх завдань. Пам'ятаймо, смиренний послух передбачено для монахів, а не для школярів. Якщо школа не створює умов для активної поточної діяльності всіх учнів, то їй доводиться вгамовувати їхню внутрішню (не забуваймо — агресивну) природу армійськими методами — наказами. А це вже зовсім за межами здорового глузду для по-справжньому сучасної школи.


Місією вчителя є гармонійне поєднання внутрішнього світу учня з певним науково-культурологічним змістом. Саме діяльне поєднання, а не його імітація, профанація чи симулювання. Тим більше не є місією школи написання всіляких «ділових» звітів.

Охайними та культурними можуть дозволити собі бути, по-перше — не пригноблені, а по-друге — свідомі своїм соціальним значенням і, головне — ОСВІЧЕНІ люди. Яка ж може бути освіченість у безграмотного з мов та математики школяра?

Стратегія на профільну освіту старшокласників при рівному доступі кожного до якісної основної школи  дозволить вибудувати справжній суспільно-системний механізм мотивації школярів до навчання. Без цього мільйонам українців доведеться найматись на роботу до чужинців. Нашому вчителю як на радянську платню, так і на теперішню українську навіть на однокімнатну квартиру не заробити за все своє життя. Залишається або чекати спадку від батьків, або йти працювати на чужинців. Без освітньої мотивації як бази економічно-соціального зростання українцям доведеться залишатись найманцями, а не творцями власної долі. 


Сучасна педагогічна та батьківська громада Франції, наприклад, зачитує до дірок книжку відомого журналіста-соціолога Эрве Амона «Пока еще остались ученики»: «Современный учитель сильно отличается от героя фильма «Общество мертвых поэтов». Там педагог поднимался на кафедру и разыгрывал целый спектакль, тогда как подростки, затаив дыхание, им любовались. Сейчас идеал хорошего преподавателя совершенно иной. Он не обольщает класс, не устраивает разного рода представления. Он просто создает условия для того, чтобы дети могли сами осваивать культуру человечества, вступать в диалог с огромными запасами накопленных культурой знаний и умений. Я видел такие уроки: не слишком зрелищные, но явно эффективные для учеников. И что примечательно, не слишком обременительные для педагога. Сегодня педагогикой — искусством и профессией — мы называем умение «найти правильную дистанцию». А это как раз то, чему, к сожалению, не учат в институтах»  — http://www.gazeta-utrom.com.ua/.


Автор: Володимир Бєлий

За матеріалами порталу «Освітня політика»

Категорія: Психологія відносин | Додав: maestra (15.02.2014) E
Переглядів: 789 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Форма входу
Кнопочка Стежинок
Ми будемо Вам вдячні, якщо ви розмістите нашу кнопку у себе на сайті. Якщо ви хочете обмінятися з нами банерами, пишіть в гостьову книгу, каталог «Друзі сайту» до Ваших послуг



Ігри-тренажери
Географія друзів
Київський час